Материал: Економіка зарубіжних країн - Навчальний посібник (Голіков А.П.)


5.3.1. економіка китайської народної республіки4

Площа 9 597 тис. кв. км

Населення 1 321,8 млн. жит. (2006)

ВВП2,512 трлн. дол. (2006)

ВВП на душу населення 7,6 тис. дол. (2006)

 

Китайська модель соціально-економічного розвитку. Протягом останніх трьох десятиліть (з кінця 1970-х рр.) Китай був і залишаєть­ся одним із світових лідерів за темпами економічного зростання: у середньому близько 10\% щороку. Поставлене в 1980 р. завдання збільшити до 2000 р. національне виробництво товарів і послуг в 4 рази було вирішене достроково в 1995 р.

Завдяки здійсненню політики реформ та відкритості економіки за показником сукупної економічної потужності КНР у 2002 р. вийшла на 6-те місце у світі. Країна позбавилася дефіциту товарів, практично завершений перехід від соціалістичної планової системи господарю­вання до ринкової. Значно збільшились доходи китайських родин, підвищився рівень освіти, а тривалість життя пересічного китайця до­сягла у середньому 71,4 роки.

4 Розділ написаний за участі аспірантки кафедри МЕВ Харківського національ­ного університету ім.. В.Н. Каразіна Лі Шуан.

Початок перетворення економіки Китаю, як і багатьох інших країн, що розвиваються, пов'язаний зі здійсненням політики імпортозамі-щення. Метою прискореної індустріалізації періоду 1949-1978 рр. бу­ло створення цілісної промислової системи, особливістю створення важкої індустрії. Розвиток економіки в цей період до 1960-х років ба­гато в чому залежав від економічних відносин із СРСР й іншими кра­їнами соціалістичного табору. Саме тоді були закладені основи важ­кої й оборонної індустрії, з'явилися нові галузі промисловості трак­торна, автомобілебудування, сучасне приладобудування та ін. Ізоляція від світогосподарських зв'язків (1960-1970-ті рр.), "великий стрибок" (1958-1980 рр.), "культурна революція" (1966-1976 рр.) при­рекли КНР на тривале техніко-технологічне відставання. Разом з тим це був період пошуку нової стратегії економічного зростання, усві­домлення неможливості застосування позаекономічних методів при­мусу й подальшої ізоляції країни.

Зміна позицій політичного керівництва відбулася під впливом до­свіду Японії, Південної Кореї й Тайваню, що продемонстрували якіс­но інший шлях розвитку на базі світових досягнень НТР і участі в міжнародному поділі праці.

Перехід до політики реформ і відкритості, що почався із 1978 р. -новий етап пошуку стратегії розвитку, ціль якого залучення інозем­ного капіталу, модернізація промисловості, підготовка кадрів, уста­новлення міцних зв'язків зі світовим ринком. До середини 1990-х ро­ків були створені особливі економічні райони й інші форми локально­го застосування ринкових методів господарювання. Були зроблені великі закупівлі за рубежем техніки й технологій. До КНР стали над­ходити іноземні капіталовкладення; основна їхня маса (60\%) належа­ла представникам закордонної китайської діаспори (хуацяо), що на­магалися завоювати позиції на світовому ринку, використовуючи де­шеву китайську робочу силу. У селах були ліквідовані "народні комуни", виникнення системи подвірних (сімейних) підрядів надало селянам право на значну господарську самостійність.

Результатами імпортозаміщуючого розвитку були: підвищення темпів економічного зростання, формування внутрішнього ринку, скорочення сфери централізованого матеріально-технічного поста­чання й розподілу по картках, істотне скорочення чисельності голо­дуючого населення, прихід транснаціональних корпорацій, виник­нення нових галузей промисловості, розвиток сфери послуг.

Зростаючий приплив іноземного капіталу і його орієнтація на зов­нішні ринки підштовхнули китайське керівництво до вибору нової стратегії й тактики розвитку переходу до експортної орієнтації на­родного господарства. У результаті активної зовнішньоекономічної діяльності в 1997 р. за обсягами зовнішньоторговельного обігу країна вийшла на 10-те місце у світі. Вирішальну роль у цьому зіграли під­приємства за участю іноземного капіталу.

Важливою рисою соціально-економічної моделі Китаю є специфіка системного реформування. Воно здійснюється на основі колишнього ідеологічного курсу на будівництво соціалізму при збереженні полі­тичної системи з монополією комуністичної партії на владу. Проте були зроблені рішучі кроки щодо переходу економіки на ринкові рейки, при цьому вдалося не тільки уникнути трансформаційного спаду (характерного для постсоціалістичного реформування), але й забезпечити високий динамізм економічного розвитку, стабільне по­ліпшення показників рівня життя населення. Характерною рисою ки­тайських системних економічних реформ є поступовість, еволюцій­не їхнє здійснення при можливості зворотних рухів. Заставою успіш­ного реформування виступає збереження й зміцнення нині діючих інститутів сильної державної влади. Збереження оболонки соціаліс-тичноїідеології дозволяє пом'якшити психологічне навантаження нововведень, ринкові цінності поступово включаються в структуру державної ідеології й стають звичними й доступними більшості насе­лення. При цьому ідеологія еволюціонує в міру розвитку ринкової економіки: населенню прищеплюється почуття гордості з приводу економічних успіхів і посилення позицій на світовому ринку, пропа­гується необхідність національної консолідації, соціально-політичної стабільності.

Високі темпи економічного зростання багато в чому досягнуті за рахунок незавершеності індустріалізації, що уможливило формуван­ня недержавних укладів економіки (приватного сектору) не на базі державного сектору, а поряд з ним. Успішна аграрна реформа пусти­ла в хід новий механізм індустріалізації через створення в сільській місцевості волосних і селищних підприємств, основною функцією яких, на відміну від більш раннього періоду, стало забезпечення тру­дової зайнятості надлишкової робочої сили селян. Кількість таких підприємств промисловості й сфери послуг зрослася з 6 млн. в кінці 1984 р. до 24 млн. на початку 2000-х рр., а число зайнятих зросло з 52 до 130 млн., тобто половина надлишкових трудових ресурсів села бу­ла акумульована цими підприємствами. їхня частка становить близь­ко 1/3 ВВП Китаю, майже 50\% національного промислового вироб­ництва (1/2 виробів із шовку й трикотажу, 3/4 шкіряного взуття, 95\% цегли й черепиці, 40\% цементу й вугілля), 38\% експорту. За роки ре­форм з'явилося різноманіття форм власності підприємств: держав­на, колективна, індивідуальна, приватна, акціонерна, з іноземними ін­вестиціями. Також велика роль різного роду перехідних і змішаних форм. Високі темпи економічного розвитку були забезпечені за раху­нок господарської активності недержавних підприємств: частка дер­жавного сектору у валовій продукції промисловості зменшилася з 77,6\% в 1978 р. до 25-28 \% у 2000 рр., а частка недержавного сектору відповідно збільшилася з 22,4 до 72-75 \%.

При дуже високих середньорічних темпах економічне зростання в КНР досить нерівномірне. Його динаміці властива циклічність ко­ливання між різкими прискореннями росту й спалахами інфляції, з одного боку, і дефляційними вповільненнями економічного зростан­ня, з іншого. Причини такої циклічності пов'язані з незавершеністю інституціональних перетворень в економіці, зокрема, зі збереженням середовища "м'яких бюджетних обмежень" у державному секторі. Циклічна динаміка економічного зростання чинить чималий зворот­ний вплив на темпи реформ у КНР.

З економічними перетвореннями в Китаї тісно пов'язана активіза­ція зовнішньоекономічної діяльності. Політика відкритості зовніш­ньому світу вважається необхідною умовою модернізації країни. За обсягом зовнішньої торгівлі країна перемістилася з 32-го місця (20,6 млрд. дол., 5\% ВНП) в 1978 р. на 10-те (325,1 млрд. дол., більше 20\% ВНП) в 1997 р. За цей час відбулися зрушення й у товарній структурі експорту вбік збільшення частки продукції обробної промисловості.

Поступовість імпортноїлібералізації пов'язана зі збереженням досить високого рівня протекціоністського захисту китайського ри­нку, що є невід'ємною частиною індустріальної політики. Поступо­вість лібералізації експорту пов'язана зі спрощенням доступу підпри­ємств до зовнішньоекономічної діяльності.

Характерна риса вмілої політики держави щодо стимулювання іноземних вкладень надання підприємствам з іноземною участю спеціальних пільг (податкових, митних, валютних і т.д.). У міру акти­візації припливу іноземного капіталу й поглиблення ринкових ре­форм відбувається поступове вирівнювання режимів господарювання для національних й іноземних інвесторів, головним чином за рахунок поширення аналогічних умов на китайські підприємства. Політика стимулювання іноземних інвесторів заснована на принципі диверси-фікованості: використовуються різні організаційні форми спільних підприємств, різноманітні типи вільних економічних зон, диференці­йовані методи податкового стимулювання інвестицій. Заслуговує на увагу розмаїтість зон спільного підприємництва:

спеціальні економічні зони (південно-східне узбережжя Китаю) -експортна спрямованість промисловості поєднується з розвитком сільського господарства, фінансового сектору, туризму тощо;

зони економічного й технічного розвитку орієнтовані на техно­логічну модернізацію сформованих індустріальних комплексів;

"відкриті" приморські зони займають значну частину сільських районів орієнтовані на розвиток експортних трудомістких галузей промисловості;

зони високих технологій науково-виробничих парків, функція яких розробка принципово нових технологій і матеріалів, організа­ція експериментальних дрібносерійних виробництв;

зони вільної торгівлі (вільні митні зони) спеціалізуються на екс­портно-імпортних операціях;

прикордонні відкриті зони орієнтовані на розвиток сфери по­слуг, пов'язаної із трансграничною торгівлею.

У 2000 р. ВВП Китаю уперше перевищив 1 трлн. дол.. США, а у 2006 р. він досяг 2,512 трлн. дол. У промисловій сфері Китай лідирує зараз із виробництва сталі, вулю, цементу, хімічних добрив, телевізо­рів, текстилю, швейних виробів і іншої продукції. В галузі сільського господарства йому належать перші місця із збору зернових, м'яса, ба­вовни, земляних горіхів, фруктів. Зроблені значні кроки із освоєння великих просторів Західного Китаю, де здійснюються широкомасш­табні проекти із транспортування природного газу, будівництво самої висогірної у світі залізниці Цинхай-Тібет, промисловий розвиток роз­виток міст.

Природні умови і ресурси. Китайська Народна Республіка за­ймає третє місце у світі за розмірами території і перше за чисельніс­тю жителів. Загальна довжина сухопутних кордонів складає більш 15 тис. км. На сході країна омивається морями Тихого океану, що є по­тенційно зручний вихід на світові морські шляхи. Довжина морських кордонів складає теж 15 тис. км.

Для природних умов країни характерні значні внутрішні розхо­дження. її рельєф складний і різноманітний. Високі гірські хребти і найбільші нагір'я сполучаються з плоскогір'ями і рівнинами. У ряді місць є міжгірські западини. Першорядне значення в житті китайсь­кого народу має область низинних регіонів, де простираються рівни­ни Східного Китаю, що найбільш сприятливі для господарської дія­льності. Виділяється також пояс центральноазіатських рівнин і плос­когір'їв, обрамлений високими горами. На південному заході лежить величезне Тибетське нагір'я. Господарське значення перелічених ви­ще областей визначається великими угіддями для розвитку пасовищ­ного скотарства, наявністю придатних територій для розвитку оазис­ного землеробства зі штучним зрошенням полів, а також мінерально-сировинних ресурсів для розвитку промисловості.

Китай досить багатий корисними копалинами і гідроресурсами що є найважливішою передумовою для розвитку індустріального вироб­ництва. Вони поки ще слабко вивчені і недостатньо використовують­ся. Проте за потенційних запасах багатьох видів мінерального палива, сировини і гідроенергії Китай займає перше або одне з перших місць у світі. Виділяється країна величезними запасами вугілля до 1500 млрд. т. Найбільш великі його родовища зосереджені в Північному Китаї в Шаньсі-Шеньсийському вугільному басейні, а також на півні­чному сході, північному заході і південному заході країни. Звичайно вугілля залягає могутніми шарами. Умови залягання досить сприят­ливі для його видобутку. Якість вугілля здебільшого висока. Але за­паси вугілля, що коксується, тобто придатного для металургійного виробництва, недостатні.

Запаси нафти визначаються приблизно в 15 млрд. т. Територіально вони сконцентровані, головним чином, на північному сході країни (Дацин), у Північному Китаї (район Тяньцзіня), та на шельфі Жовтого моря. Важливе господарське значення мають родовища нафти на пів­нічному заході країни, особливо в межах Джунгарської западини (Ка-рамай) і в провінції Ганьсу (Юіминь). На півдні Китаю за запасами нафти особливо виділяється Цайдамська улоговина в провінції Сичу-ан.

Мають місце великі запаси горючих сланців. їхні головні родовища розташовані на північному сході країни й у Південному Китаї.

Металеві ресурси представлені запасами залізної руди (до 10 млрд. т), різноманітними рудами кольорових і рідких металів. Найбільшими районами покладів залізної руди є північно-східний Китай, східні приморські провінції Хебей і Шаньдун, а також район Пекіна, Внут­рішня Монголія і долина ріки Янцзи. Ресурси залізних руд переважно низької якості. Поклади ж руд кольорових і рідких металів широко поширені головним чином на півдні країни, у межах так званого Пів­денно-Китайського масиву. Тут перебувають найбільші родовища во­льфраму, за запасами якого Китай займає перше місце у світі, сурми, ртуті, олова, молібдену, марганцю, свинцю, цинку, міді, є невеликі поклади бокситів. Північно-Східний Китай відомий значними запа­сами магнезиту. Країна багата і такими видами сировини, як поварена сіль, фосфорити, слюда.

Потенційні запаси гідроенергії складають понад 300 млн. кВт. По території східної частини країни протікають зі своїми численними притоками такі великі ріки, як Хуанхе, Янцзи і Сіцзян, що відносять­ся до басейну Тихого океану. Вони багатоводні і використовуються для зрошення і водопостачання. Деякі з них, особливо Янцзи, на зна­чній відстані судноплавні. Забезпеченість водними ресурсами окре­мих районів цієї частини країни неоднакова. У районах, що лежать південніше Янцзи, вона велика, тоді як на величезній території, що розташована до півночі від хребта Ціньлін, водних ресурсів майже немає. Найбільш бідна ними західна, посушлива частина країни. Рік тут небагато, вони маловодні, і більшість їх не має стоку в море. Про­те на Тибетському нагір'ї беруть початок великі ріки Китаю і заро­джується ряд рік південно-східної Азії. Вони мають величезні запаси гідроенергії. На долю Тибетського нагір'я і південно-західних районів припадає близько 3/5 загально китайських запасів. Чисельні озера і канали, невеликі озера теж мають велике значення. На сході за роз­мірами виділяються лише озера в басейнах Янцзи і Хуанхе. На заході майже всі озера маловодні і засолені. Каналами порізана східна час­тина країни, особливо приморські райони басейнів великих рік. Зага­льна довжина каналів перевищує 250 тис. км. Вони відіграють велику роль у постачанні водою зрошувальних систем. Деякі також викорис­товуються і в транспортних цілях. Особливо велике господарське значення має Великий канал, що простягнувся по території ряду при­морських провінцій у довготному напрямку.

Агрокліматичні умови різноманітні: 9/10 території країни лежить у помірному поясі і 1/10 (південна частина) у субтропічному і частко­во у тропічному. Досить сильний вплив на клімат східної частини, особливо приморських районів, мають мусони. У східних районах Китаю агрокліматичні умови найбільш сприятливі. На півдні цих ра­йонів вологий субтропічний клімат. Тривалий вегетаційний період, що дозволяє знімати тут два врожаї на рік (літня культура рис, зи­мові пшениця, рапс). До того ж тут поширені родючі субтропічні червоноземні ґрунти. На південному сході, де розташована область з дуже вологим тропічним кліматом і не буває зими, вегетаційний пе­ріод продовжується весь рік. Тут умови сприятливі для вирощення рі­зноманітних тропічних культур з можливістю зняття двох-трьох вро­жаїв на рік. Ґрунти латеритні, сильно змінені. У північних районах східної частини Китаю мусонний клімат помірних широт з холодною малосніжною зимою і теплим помірно-вологим літом, що сприятливе для рослинництва на родючих лісових ґрунтах. Більш холодний клі­мат на північному сході. Тут порівняно короткий вегетаційний пері­од. Ріки замерзають більш ніж на 150 днів на рік. Проте у межах Пів­нічно-Східної рівнини кліматичні і ґрунтові умови досить сприятливі для розвитку сільського господарства. У західних районах Китаю клімат різкоконтинентальний, із суворою безсніжною зимою і сухим спекотним літом. Переважають сухі степи, напівпустелі і пустелі з оа­зисами земель, що придатні для розвитку поливного землеробства. Високогірні холодні пустелі Тибетського нагір'я важкі для господар­ського освоєння (не тільки для рослинництва, але і навіть для пасо­вищного скотарства).

Лісові ресурси Китаю незначні; 2/3 усіх лісів зосереджено на пів­нічному сході.

Приблизно 1/5 території Китаю доводиться на райони, де всі еле­менти природних умов сприятливо сполучаються для виробництва рі­зноманітних сільськогосподарських культур. Правда, у розрахунку на душу населення в країні припадає в середньому лише 0,1 га ріллі, а в головних землеробських районах і того менше. У той же час у північ­них, західних і деяких інших районах величезні площі цілинних і пе­релогових земель (до 100 млн. га).

В цілому природні ресурси Китаю недостатньо вивчені, і освоєння їх у ряді районів (особливо на заході) сполучено з багатьма трудно­щами, що обумовлюються як незручностями їхнього географічного положення, тяжкими умовами експлуатації, так і, головним чином, відсталістю матеріально-технічної бази.

Населення і трудові ресурси. Китай виділяється високим природ­ним приростом населення: за 1964-1996 рр. населення Китаю щорічно збільшувалося в середньому на 2,0 \%. В даний час абсолютний розмір природного приросту населення перевищує 14 млн. чоловік на рік. Незважаючи на контроль над народжуваністю, проведений з 60-х ро­ків, чисельність населення країни зростає досить швидко.

У складі населення дещо переважають чоловіка над жінками. Бли­зько 50 \% чисельності жителів припадає на осіб у віці до 21 року. Жителі працездатного віку складають 57 \% населення. Отже, країна має величезні трудові ресурси. Проте відчувається дефіцит робітників високої кваліфікації, і інженерно-технічних працівників. Проблема працевлаштування ще залишається невирішеною повністю. Майже четверта частина працездатного населення міст (близько 30 млн. чо­ловік) не може знайти застосування своїм силам і знанням.

Розміщення населення по території країни характеризується край­ньою нерівномірністю. Середня щільність складає більш 100 чоловік на 1 кв. км. Переважна частина населення сконцентрована в межах

Східного Китаю, особливо на рівнинах, що простираються по серед­ній і нижній течії Янцзи, а також у межах Великої Китайської рівни­ни, у приморських районах Південно-Східного Китаю, у Сичуані. Скрізь тут щільність населення перевищує 500 чоловік на 1 кв. км; а у ряді областей вона навіть складає 1000 чоловік на 1 кв. км. У той же час, у багатьох інших районах країни щільність населення дуже низь­ка. Так, Внутрішня Монголія, Синьцзян, Тибет, Цинхай і ряд інших районів, що займають у цілому майже 50 \% території країни, мають щільність населення меншу ніж 1 чоловік на 1 кв. км. Разом з тим в останні 10-15 років число жителів тут теж трохи зросло за рахунок припливу переселенців з густонаселених районів. Так, у період «культурної революції» у Синьцзян-Уйгурський автономний район переселилося більш 5 млн. китайців.

Приблизно 80 \% населення країни проживає в сільських районах і 20 \% у містах. Ступінь урбанізації є у 1,5 рази нижчою середньосві-тового рівня. Але за загальною чисельністю міського населення (по­над 200 млн. чоловік) Китай -найбільша країна у світі. Велика кіль­кість міст нараховує понад 100 тис. жителів у кожнім; більш 30 міст має населення понад 1 млн., у їхньому числі міста з населенням у кі­лька мільйонів чоловік. Такі Пекін, Шанхай і Тяньцзінь. Ці три міста центрального підпорядкування, що мають права провінцій і включа­ють у свої межі, крім так званих міських районів, ще і прилеглі пові­ти, стоять на чолі мережі китайських міст. До числа міст-мільйонерів, але з меншою кількістю жителів у порівнянні з містами першої групи відносяться Ухань, Чунцін, Ченду, Нанкін, Тайюань, Ланьчжоу, Цин­дао, Фушунь, Шеньян, Харбін, Люіда, Сіань і ряд інших.

Китай багатонаціональна держава. Крім китайців, що складають 94\% населення, тут мешкає ще понад 50 народів, що належать до різ­них мовних груп і родин. Північний захід країни населяють народи тюркської мовної групи (уйгури, казахи, киргизи та ін.), у районах степів і напівпустель північного і північно-східного Китаю значна ча­стина жителів належить до монгольської і тунгусо-маньчжурської груп, на заході і південно-заході виділяється тібетсько-бірманська група народів, на півдні народи, що говорять на мовах тайської гру­пи, у високогірних районах Південного Китаю мешкають народи, що належать до ряду інших мовних груп. Поблизу кордону з КНДР знач­ну долю населення складають корейці [5, 12].

Місце країни у світовій економіці. Безпрецедентні соціально-економічні успіхи Китайської Народної Республіки (КНР) стали од­ним з найважливіших подій світової економічної історії останніх де­сятиліть ХХ в.

Успіхи економічного розвитку Китаю віддзеркалюються в зрос­танні обсягів промислового виробництва і зайнятті лідируючих пози­цій у світі з виробництва багатьох видів продукції. Китай є світовим лідером у виробництві вугілля, сталі, цементу, зерна, м'яса, бавовни, знаходиться на передових світових позиціях із виробництва електро­енергії. У середині 90-х рр. КНР став третьою у світі державою за об­сягом річного виробництва ВВП, а на початку 2000-х рр.. другою, після США (у 2004 р. -13,2 \% світового ВВП, виходячи з паритету купівельної спроможності національних валют). Він також вийшов на третє місце у світі за обсягом експорту (5,9 \% світового експорту). Приймаючи до уваги швидкі темпи зростання ВВП КНР (щорічно на 7-9 \% ), можливо спрогнозувати, що вже у найближчі роки економіка країни за цими показниками вийде на перше місце у світі. Неухильно зростають золотовалютні запаси країни, які у 2000-і рр. перевищили 1 трлн. дол. США.

Передові міжнародні корпорації розглядають Китай як найбільш перспективний світовий ринок. За оцінками фахівців, місткість ки­тайського ринку перевищує 300 млрд. дол. Китай активно залучає іноземний капітал, зокрема, прямі іноземні інвестиції складають у нього близько 50 000 млн. дол. США (2-е місце після Франції). Він займає друге місце після США за кількістю підприємств з іноземними інвестиціями. На їхню частку припадає 7,5\% промислових підпри­ємств і майже 19\% виробленої продукції (у незмінних цінах). На та­ких підприємствах працює до 20 млн. чоловік, що забезпечують ви­робництво біля 15 ВВП. У свою чергу, розширюється експорт китай­ського капіталу. Його витік з країни за неофіційними даними досягає 50 млрд. дол. США.

Зростаючі обсяги зовнішньоторговельного обороту за умов щоріч­ного росту експорту на 16 17\% міцно поставили Китай до числа найбільших експортерів світу.

Не дивлячись на те, що країна домоглася суттєвих результатів по темпам економічного росту, динаміці й обсягам промислового і сіль­ськогосподарського виробництва, Китай як і раніше відстає від про­відних промислових країн і країн зі середньо розвинутою економікою за рівнем виробництва і доходів на душу населення як за рівнем жит­тя. Помітно відстає Китай також і за рівнем суспільної продуктивнос­ті праці. Існують значні диспропорції у соціально-економічному роз­витку регіонів.

 

Фактори і динаміка економічного розвитку. Висока динаміка економічного росту Китаю виявляється насамперед у такому узагаль­нюючому економічному показнику, як ріст ВВП. У період економіч­них реформ із кінця 1978 р. по 1997 р. ВВП КНР виріс у 5,7 рази, що відповідає 9,6 \% приросту на рік. За ці роки виробництво на душу на­селення зросло в 4,4 рази, продуктивність праці (ВВП на один зайня­того) у 3,5 рази. Темпи росту за 1978 1997 рр. складали порядку 5 7\% на рік. У наступні роки темпи зростання ВВП залишились також високими. (У окремі роки вони досягали 10 \%).

Загальний підйом і стійке динамічне зростання соціально-економічних показників Китаю базується на розкріпаченні й активі­зації розвитку продуктивних сил села. Китайське село, де проживає абсолютна більшість жителів країни, стало тією базою, з якої почина­вся зліт китайського економічного «дракона». Здійснення в ході еко­номічної реформи перетворень виробничих відносин, перехід до рин­кової багатоукладної економіки в селі стимулювали інтенсифікацію праці, підвищення її ефективності, прискорили процес поглиблення суспільного розподілу праці і спеціалізації. Засноване на них приско­рення темпів розвитку суспільного виробництва дозволило вже за пе­рші шість років економічної реформи (1978 1984 р.) збільшити збір зернових (на 100 млн. т), потроїти розмір чистого подушного доходу селян, подвоїти вихід товарної продукції сільського господарства (з 30 до 60\%). У 1996 р. валова продукція сільського господарства скла­ла 2342,6 млрд. юанів. За період восьмої п'ятирічки (1990 1995 р.) економічний ріст склав 23\%. Особливу роль в економіці китайського села стала грати так звана «сільська промисловість» - промислові підприємства волостей і селищ, валова продукція яких складає близь­ко 1/3 ВВП КНР, а їхня частка в національному промисловому виро­бництві досягла майже 50\%. Продукції сільської промисловості скла-лає близько 30 експорту Китаю. Число зайнятих на цих підприємст­вах досягає 130 млн. чоловік. Понад 20 \% доходів селян, а в окремих районах до 50\% і більше, надходить саме з цієї сфери.

Важливо підкреслити, що всі успіхи сільської економіки Китаю було досягнуто за умов дуже малих розмірів централізованих держа­вних інвестицій у сільське господарство. Так, якщо в 1986-1990 р. державні капіталовкладення складали 4 8\% всіх інвестицій в економі­ку країни, то в 1995 р. і наступні роки тільки 1,8\%. Фактично дер­жава здійснює нееквівалентний обмін із селом, що забезпечує фінан­сування економіки міста за свій рахунок. Держава контролює закупі­вельні ціни на найважливіші сільськогосподарські культури, приват­ній торгівлі заборонено вести оптові закупівлі сільськогосподарської продукції. За допомогою «ножиців цін» держава вилучає із села до 80 млрд. юанів щорічно.

Важливим фактором динамічного росту китайської економіки, її промисловості, став розвиток дрібного, технічно примітивного виро­бництва. Політика КПК і держави, що відкрила шлюзи народній іні­ціативі, сприяла бурхливому розширенню дрібного виробництва в мі­сті і на селі. Швидкі темпи промислового росту за умов слабкої тех­нічної бази, відсутність сучасних технологій і недостатньої кваліфікації працівників не могли не супроводжуватися великими ма­сштабами випуску неякісної і бракованої продукції. У 1985 р. відпо­відно до матеріалів вибіркових обстежень якості, що проводилися на складах готової продукції, було визнано відповідаючим стандартам тільки 56,4\% товарів. Поступово ситуація змінювалася на краще. При подібному дослідженні в 1996 р. уже близько 79\% відібраних зразків було визнано відповідними стандарту. Разом з тим 20\% нестандартної продукції, що практично не знаходила збуту в країні, була „флюсом" на "обличчі" китайської економіки. Випуск неякісної продукції, а та­кож млявий попит призвели до того, що в 1997 р. залишилися нереа­лізованими товари на суму в 71 млрд дол. Основними виробниками неякісної, бракованої продукції є головним чином сфера колективно­го і приватного господарства.

До числа найважливіших стимулюючих факторів економічного ро­сту варто віднести податкову політику. Основне податкове наванта­ження несуть державні підприємства при тому, що колективні під­приємства і підприємства з іноземним капіталом отримують у порів­нянні з ними помітні пільги та обсяги виробництва там ростуть дуже високими темпами. Вага обкладання в сировинних галузях набагато більша, ніж у промисловості і сфері послуг, що динамічно розвива­ються. Разом з тим, незважаючи на те, що ріст обсягів зовнішньої то­ргівлі та іноземних інвестицій у 90-ті рр. був досить істотним, витра­ти в наданні податкових і митних пільг експортерам та іноземним ін­весторам вже почали переважати стимулюючий ефект.

Вагомим фактором, що стимулює економічний ріст, стала система «підрядної відповідальності», що впроваджувалася на підприємствах

Китаю із середини 80-х рр. При цій системі за державою закріплюва­лася фіксована в абсолютному вираженні сума податкових відраху­вань, а той приріст доходів, що утворювався в результаті розширення виробництва, підприємство могло використовувати на свій розсуд. Після укладення підрядних угод підприємствам також нерідко нада­валися індивідуальні податкові пільги. У результаті значні суми до­ходів не підпадали під дію бюджетних механізмів перерозподілу, за­лишалися у розпорядженні місцевої влади і підприємств. Це сприяло постійному розширенню інвестиційного попиту підприємств і спожи­вчого попиту населення.

До істотних факторів, що дозволяють тривалий час підтримувати високі темпи економічного росту в Китаї, відноситься висока норма нагромаджень. Традиційна схильність китайського населення до за­ощадження вільних засобів при швидкому збільшенні доходів у роки реформ стала одним з найважливіших джерел інвестиційної політики держави, що забезпечує нарощування темпів економічного росту. Відсутність істотних альтернативних можливостей з розміщення ві­льних засобів призводило до того, що навіть при порівняно високій інфляції вони поміщувалися на депозити в державні банки. А це, у свою чергу, дозволяло банкам нарощувати обсяги кредитування під­приємств. Важливу роль у забезпеченні і підтримці високих темпів економічного росту грає приплив іноземного капіталу.

Сприятливий інвестиційний клімат у країні, зростаюча відкритість економіки сприяють активності міжнародних компаній у Китаї, під­вищують роль зовнішньоекономічного фактора в розвитку країни.

Гігантські резерви слухняної робочої сили, її низька вартість залу­чають у країну ТНК. Для них КНР являє собою величезну переробну фабрику з перевагою виробництва, пов'язаного з випуском масових, трудомістких, порівняно нескладних видів продукції. На долю Китаю припадає біля половини всіх прямих інвестицій у країни, що розви­ваються.

Незмінним джерелом фінансування економічного росту КНР зали­шаються закордонні кредити. Зовнішній борг КНР перевищує 168 млрд дол.США (2002 р.) За оцінками МВФ, норма обслуговування боргу складає 14 15\%, і сам його розмір поки не викликає побою­вань. Основні виплати по зовнішньому боргу Китаю припадають на початок XXI століття, але за золотовалютними запасами він зараз ви­йшов на перше місце у світі, а тому погашення боргу для нього не складає гострої проблеми.

Характеризуючи успіхи в економічному розвитку і їхні основні фа­ктори, необхідно відзначити, що в самому Китаї темпи приросту ВВП, що нерідко переходять межу 10\%, не сприймаються однозначно як позитивне явище. Прискорення економічного розвитку, як прави­ло, супроводжується «перегрівом» економіки, ростом цін, загострен­ням проблеми інфляції. Для боротьби з явищем «перегріву» економі­ки китайська влада досить часто використовує так звану «політику врегулювання» економіки, в основі якої лежать міри обмежувальної фінансової політики. На якийсь період у результаті таких мір вдава­лося домагатися прийнятних темпів економічного росту, а потім ло­комотив економічного розвитку знову розганявся. Дослідження ди­наміки розвитку економіки КНР свідчать, що чергування періодів «прискорення» і «врегулювання» носять стійкий характер і являють собою визначену циклічну тенденцію [12].

Існують значні проблеми із вирівнюванням рівнів соціально-економічного розвитку регіонів країни. Особливо гостро вона стоїть для Західного регіону, на який припадає біля 70\% території КНР, бли­зько 30\% населення і лише 18 \% виробництва ВВП (рис.5).

 

90 -80 -70 -60 -50 -40 -30 -20 -10 -0 -

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЗахідний регіон              □ Решта країни

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Площа                     Населення ВВП

 

Рис. 5. Частка Західного регіону КНР в площі, населенні та вироб­ництві ВВП країни, \%.

 

Через економічну відсталість, низький науково-технічний рівень виробництва (особливо у сільському господарстві), низький рівень зайнятості трудових ресурсів та доходів населення, регіон є постій­ним постачальником дешевої робочої сили для розвинених східних провінцій Китаю.

Галузева структура економіки. Галузева структура економіки КНР за роки економічних реформ перетерпіла певну еволюцію. У

ВВП зменшилася питома вага сільського господарства і промислово­сті, виросла частка будівництва і послуг.

У сільському господарстві в 1978 р. було зайнято близько 71\% працюючих, у той час як у промисловості і будівництві -17,4\%, а в сфері послуг близько 12\%. На початку 2000-х рр.. число залучених працівників у ці сфери склало відповідно 53, 23 і 24. Частка аграрного сектору у структурі ВВП у 2003 р. дорівнювала 15 \%, індустріального 53 \%, сфери послуг 32 \%.

Розвиток аграрного сектору Китаю супроводжується появою в ньому нових тенденцій. Фактично здійснений перехід від монокуль­турної системи землеробства з перевагою зернового виробництва до багатогалузевого рослинництва (зерно, технічні, інші культури). Рос­линництво стало складовою частиною «великого» сільського госпо­дарства, що включає також тваринництво, лісове, рибне господарст­во. Одночасно частка рослинництва в структурі сільського господар­ства скорочується (з 80 до 58\% ) і збільшується питома вага інших галузей, особливо тваринництва і водного промислу.

Саме «велике» сільське господарство влилося в багатогалузеву структуру економіки села, що виникла за роки реформ і включає ряд несільськогосподарських галузей виробництва: промисловість, торгі­влю, транспорт, послуги та ін. Питома вага несільськогосподарських галузей різко зросла, досягши на початку 2000 рр. близько 80\%. Роз­виваючись рекордними темпами (середньорічний приріст із 1978 по 1995 рр. склав 34\%), несільськогосподарська сфера виробництва пе­ретворилася у вирішальний фактор розвитку економіки китайського села і представлена в основному волосно-селищними підприємства­ми.

«Сільська промисловість» Китаю не тільки один з основних поста­чальників споживчих товарів, але й енергоносіїв, деталей і вузлів для обробної промисловості, хімічних добрив і отрутохімікатів для сіль­ського господарства. На її частку припадає більш 50\% вироблених у країні виробів із шовку і трикотажу, 95\% цегли, черепиці і дрібних сільськогосподарських знарядь, 35\% шкіряного взуття, 40\% цементу і вугілля.

Волосні та селищні підприємства володіють істотним експортним потенціалом. Характерним прикладом їхньої значущості є те, що на долю цих підприємств припадає близько 40\% випуску взуття, яке но­сять жителі усього світу.

Тільки в США експортується щорічно 700 млн. пар, що складає бі­льше половини імпорту взуття США.

Зміни в структурі сільськогосподарського виробництва призвели до появи ряду проблем. Одна з них падіння прибутковості основних виробництв галузі, особливо зернового. Зі зміною галузевої структу­ри сільського господарства і розвитком несільськогосподарської сфе­ри діяльності в селі в умовах лібералізації цін на значну частину про­дукції (з 1985 р.), помітно розширилися можливості вибору селянами більш прибуткових видів виробництва, що стимулювало витік ресур­сів із землеробства в інші галузі аграрної сфери, у тому числі несіль-ськогосподарські, і навіть у місто. В останні роки масштаби витоку капіталу безпосередньо із сільського господарства складали 40 млрд. юанів на рік. Іншою проблемою є загострення протиріч між структу­рою суспільного попиту на сільгоспродукти, що змінився та існую­чою виробничою структурою сільського господарства (наприклад, намітилася тенденція скорочення споживання низькосортних видів зерна і розширення попиту на високоякісне зерно рис, пшеницю). Стає актуальною проблема вдосконалення виробничої структури сільського господарства відповідно до реального ринкового попиту.

Подальший розвиток ринкових відносин у сільській економіці Ки­таю ставить нові структурні проблеми й одночасно починає стихійно ламати сформовану виробничу систему, здійснюючи більш раціона­льне розміщення її основних складових.

У сфері промисловості протягом усього періоду економічних ре­форм провідне положення займає державний сектор. У власності держави знаходиться близько 16 тис. великих і середніх підприємств, що складає менш 0,2\% усіх підприємств, що працюють у промисло­вості.

Державні підприємства володіють 44,5\% майна. Вони дають більш 43\% прибутку всіх промислових підприємств на рівні волостей. На державний сектор промисловості припадає більше половини фінансо­вих доходів держави. У ньому зайнято 2/3 міських робітників та слу­жбовців.

Зрушення в галузевій структурі промисловості визначалися її соці­альною орієнтацією. Значно збільшувалося виробництво товарів тих галузей, що безпосередньо задовольняли потреби і попит населення, а також засобів виробництва для розвитку споживчого сектора. Була підкреслена пріоритетність паливно-сировинних галузей промисло­вості   та   інфраструктури   як   результату   взаємодії соціально­економічних і науково-технічних факторів. Підсилювалася увага до базових галузей і, отже, до всього комплексу важкої промисловості через вплив енергетики і металургії на інші галузі.

Основні напрямки реалізації промислової структурної політики в Китаї на початку 80-х рр. здійснювалися:

шляхом проведення політики «шести пріоритетів», коли галузям легкої промисловості в першу чергу поставлялася сировина, електро­енергія, капіталовкладення, кредити, імпортне устаткування і науко­во-технічні кадри;

шляхом створення спеціального державного фонду будівництва найважливіших об'єктів енергетики і транспорту;

шляхом диверсифікованості форм власності в промисловості і її правовому забезпеченні як методу раціоналізації промислової струк­тури.

Із середини 90-х рр. стратегія економічного розвитку, що базується на форсованому зростанні виробництва і нарощуванні експорту тру­домісткої продукції (текстиль, взуття, побутова техніка тривалого ко­ристування), починає піддаватися поступовому перегляду. Центр ваги індустріального розвитку країни починає переміщатися на нову групу провідних галузей машинобудування, електроніку, автомобілебуду­вання, нафтохімію, будівництво.

Так, середньорічні темпи приросту в автомобілебудуванні помітно перевищують подібні темпи у важкій промисловості. Росте виробни­цтво легкових автомобілів. У 1994 р. було прийнято галузеву концеп­цію автомобілебудування, що передбачає створення в найближчі 10 -15 років декількох автозаводів світового класу з метою загальної ав­томобілізації Китаю.

Особлива увага приділяється розвитку галузей нової і високої тех­нології. З цією метою реалізується спеціальна державна програма. Не скидаються з рахунків і «старі галузі», наприклад, чорна металургія. У 1996 р. Китай вийшов на перше місце у світі по виплавці стали.

Необхідність швидкої та ефективної структурної перебудови про­мисловості диктується і міжнародною кон'юнктурою. Китаю потрібно не тільки вписатися у визначені тенденції світового економічного розвитку, але і забезпечити збереження своїх позицій на світових ри­нках, а також спробувати відвоювати нові рубежі.

У цьому зв'язку важливим механізмом міжнародної економічної експансії Китаю повинна стати перебудова організації промислових підприємств. Приблизно 2 тис. державних підприємств військово­промислового комплексу, паливно-енергетичних і інших важливих галузей промисловості, на частку яких припадає близько 25\% вироб­ництва валової продукції промисловості країни, будуть перетворені в корпорації при збереженні 100-відсоткової державної власності. Фак­тично планується організація і розвиток державних корпорацій з пер­спективою їхнього виходу на міжнародні ринки і завоювання на них лідируючих позицій.

Усе зростаючу роль в економічному розвитку Китаю, у виробницт­ві його ВВП відіграє сфера послуг. У ході економічної реформи на­самперед за рахунок кооперативних організацій і приватників стала швидко розвиватися торгова мережа. Усе більшу роль у повсякден­ному житті китайців мали продуктові ринки, число яких і на селі, і в містах швидко росте. За роки реформ обсяг роздрібного товарообігу зріс більш ніж у 9 разів, у тому числі в ринковій торгівлі більш ніж у 26 разів. Економічна реформа в Китаї сприяла істотному збільшен­ню витрат держави на невиробничі цілі. Починаючи з 1981 р. витрати держави на соціально-культурні цілі стали перевищувати бюджетні витрати на військові потреби. Розвиток невиробничої сфери було до­сягнуто за рахунок проведення роздержавлення об'єктів «загальнона­родної» власності, залучення іноземного капіталу, збільшення держ-бюджетних і позабюджетних інвестицій, проведення пільгового кре­дитування й оподатковування.

У структурі промисловості найбільш значне місце займають галузі важкої індустрії: паливно-енергетична, металургія, машинобудування і хімічна. Основу паливно-енергетичної промисловості складають ви­добуток вугілля, нафти і виробництво електроенергії.

У розвитку нафтовидобувної промисловості Китаю зіграла велику роль допомога колишнього СРСР і інших соціалістичних країн у пе­ріод 50-х років. Саме тоді були відкриті і дали першу промислову на­фту родовища в Дацині. Але у цілому Китай, як і раніше, має пробле­ми із розвитком нафтодобувної промисловості. Освоєння раніше від­критих родовищ у важких геологічних породах і, як правило, у важкодоступних, малонаселених районах Заходу чи в глибоководних і тайфуних районах шельфу вимагає величезних капітальних витрат, якими країна не володіє. Матеріально-технічна база для широких ро­біт з пошуку нових родовищ і видобутку нафти недостатня. У сфері техніки і технології нафтовидобутку Китай відстає від інших нафто­видобувних країн на багато років. Дефіцит нафти перетворився у сер­йозне гальмо господарського розвитку країни. Не доводиться очіку­вати його зм'якшення за рахунок вугілля, тому що видобуток остан­нього також дещо скорочується. До того ж технічні заходи для пере­кладу енергетичного устаткування на використання вугілля в сучас­ному Китаї не можуть бути забезпечені.

Форсується розвиток електроенергетики. Загальна потужність еле­ктростанцій перевищує 50 млн. кВт, а виробництво електроенергії -306 млрд. кВт год. Обсяг виробництва електроенергії різко відстає від потреби в ній, у результаті чого, наприклад, у промисловості не вико­ристовується 1/3 виробничих потужностей. Понад 3/4 електроенергію дають ТЕС, що перебувають переважно в центрах видобутку вугілля і у великих містах. Переважають невеличкі і середні електростанції. Місцеві енергосистеми не з'єднані між собою. Питома вага гідроелек­тростанції у виробництві електроенергії незначний. Великі гідроелек­тростанції є на ріках Хуанхе, Сунгарі, Ялуцзян і деяких інших.

Машинобудування Китаю було створено в основному в 50-і роки за допомогою СРСР. Тоді був побудований ряд великих заводів з ви­робництва важкого й енергетичного устаткування, радіоелектронної техніки, складних і точних приладів, автомобілів, тракторів, літаків. Ці заводи і тепер є найбільш важливою базою машинобудування Ки­таю. Велика частина підприємств з виробництва машин і устаткуван­ня сконцентрована в Північно-Східному і Північному Китаї, де порі­вняно розвинені паливно-енергетична база і металургія, і є відповідні кадри. Серед центрів машинобудування найважливіше місце займа­ють Шанхай, Шеньян з виробництвом важких машин і верстатів; Ча­нчунь, з найбільшим у країні автомобільним заводом, Харбін, підпри­ємства якого випускають інструменти, точні прилади, електроустат­кування, Пекін, Тяньцеінь, Тайюань (виробництво різного призначення машин і устаткування). Важливу роль у машинобуду­ванні грають Ченду, Нанкін, Гуанчжоу, Ухань.

Хімічна промисловість зв'язана головним чином з виробництвом добрив. Ряд підприємств випускає сірчану кислоту, соду; почате ви­робництво синтетичного і штучного волокна, ведеться переробка на­фти. Найбільш важливі центри хімічної промисловості Люйда, Нан­кін, Гирин, Тайюань, Шанхай, Пекін, Ланьчжоу. Переважають серед­ні і дрібні підприємства. Введені в стрій шість великих імпортних установок по виробництву хімічних добрив, у тому числі три заводи потужністю по 1 млн. т кожний.

Одна з основних галузей індустрії Китаю легка промисловість, особливо текстильна. За виробництвом бавовняних тканин Китай за­ймає перше місце у світі. Проте для повного задоволення потреб на­селення цього далеко не досить (китайці в основному носять дешевий бавовняний одяг). Провідну роль у виробництві бавовняних тканин грають Шанхай, Тяньцзінь, Циндао, Гуанчжоу й інші центри, що роз­ташовані головним чином у східній приморській смузі, а також бага­то центрів північного і північно-східного Китаю, особливо Пекін, Си­ань і Харбін. Останній виділяється виробництвом льоноволокна і льняних виробів. Шовкова промисловість поширена в шовківницьких районах Східного і Південного Китаю, а також у провінції Сичуан.